Я, разом із своїми друзями-волонтерами БФ”СУМЩИНА- НЕЗЛАМНИЙ ФОРПОСТ ” загрузили гуманітарним одягом мій багажник і я “педальку в пол”… В ріднесенький Путивль.

Їхали з донькою, насолоджувались краєвидами… Аня знімала на телефон. На мить забули, що війна. Бо так красиво навкруги… Ми співали пісні…

Так доїхали майже до Білопілля і ….

Такого, майже “поліцейского розвороту”, я ще не робила за свій короткий стаж водія.

Ми ледь не попали під обстріл. Це було дійсно дуже страшно!!! Здригалася земля…

Почекали, поїхали далі….

І, вже коли виїхали за Білопілля, я розревілася, проклинаючи війну і uobany ryzznyu…

За що, руzzня погана, ви гатите по нашим містам, по нашим дітям?

Чому я повинна боятися їхати додому, до своєї мами?

Чому я в істериці кричала на свою дитину, щоб вона відстегнула пасок безпеки і тримала свою руку на ручці дверцят машини на всякий випадок?

Де відповідь?

Сподіваюсь, що дуже скоро все це закінчиться нашою ПЕРЕМОГОЮ.

Ми знов будемо їздити такою знайомою, рідною дорогою, не боючись обстрілів.

Хочу, щоб ми скоріше перемогли!

І все буде добре!

І все буде Україна!

Р.S. Гуманітарний одяг передали путивльским дівчатам – волонтерам.

Від них отримали таблетки для очищення води, які ми передамо хлопцям ЗСУ.

Ось такий невеличкий волонтерський бартер.

Ось така історія однієї поїздки!